The Era of Stagnant Gods

Монотонна душа сутініє
Над рядами розритих могил
Сміх — мій гріх. Вічний спокій — омана
Віра в золото і ланцюги
Темрява вічна, густа, непроглядна
Щастя — лиш цвіт земних насолод
Пружиною вистрелить грізне нещастя
Не загоїться рана
Я почну своє темне буття
Серед трун ненадійних
І не забуду своє каяття
В еру богів застійних
Мій дух догризають миші
Ці забуті слова
Заіржавіли намертво з часом
На скрижалях — пітьма
Я навіки ввібрав її чари
Повний місяць з-за хмар визира
Він питає чи жертвою стану
І я наче застиг у забвінні
Боже, дякую, Боже, позбав
Непроглядна темрява оповила мене з якої немає вороття
В лабіринті яскравих примар
Моя маска не сховає люті
У колі живих мерців
Я прагну опустити руки
В оточенні мерзенних потвор
Я мрію лише про втечу
У світі, де все шкереберть
Болять від тяжкої ноші плечі
Терпнуть руки, злипаються очі